Права на човен, яхту, катер Океанские яхты Elling

ЧОГО В ТЕ МОРЕ ЙТИ?

#------

«Як не дуже хочеться, то не дуже й получиться. І навпаки.»
Ігор Філь, яхтовий капітан.

Юрко, не розкажеш в десяти словах, як астрономічним способом визначити місце в морі?
Можу, але ж GPS-ки зараз всього по 200 доларів, кожна домогосподарка може бути навігатором.
Воно то так, але ж електроніка може зіпсуватись посеред моря, тому й питаю про астрономію.
А взагалі, навіщо воно Вам?
Та от, збираюсь в Портленд сходити, на Заході США, провідати сина.
Оч-чорт, а можна з Вами!?
А чого ж, давай!

З цього короткого діалогу шість років тому почалось моє близьке знайомство з Володимиром Григоровичем Орлом (см. "Фарватер" №3/2006 – Ред). Наша “Феміда” і його 10-метрова “Берегиня” стояли в клубі поруч, і будиночки теж, так що з Орлом Григоровичем (або просто батьком Орлом) шапочно ми були знайомі. А тут розговорились, і я взнав, що “Берегиню” одразу було задумано будувати з прицілом на кругосвітку. В 70-80-ті роки, в радянські ще часи, навіть думати про таке було абсолютно нереально – це все одно, що пішки пройтися на зворотню сторону Місяця. Але на то і є в світі одчайдухи, щоб думати про нереальне для всіх інших. Були плани піти в такий рейс ще в 92-93 роках, але з різних причин все стало реальним лише в 2004-му. Гарний, більш перегоновий, ніж крейсерський, шлюп "Берегиня" був випробуваний на протязі кількох сезонів, показав хорошу швидкість і морехідність, але він не надто просторий всередині, отож для дальньої подорожі екіпаж з 3 осіб був розумним максимумом.
В січні ми все обговорили і домовились вирушати разом в кінці літа. В липні почалась моя відпустка, і я теж підключився до роботи. Готували і судно, і обладнання, і спорядження, і припаси, часу на те пішло чимало, уже був листопад, а ще багато чого треба було б доробити… Нещодавно “Купава” пішла в дальній рейс, у них був такий самий цейтнот.
Отож вийшли ми з Києва 12 листопада, могли б і пізніше, але через тиждень закрились би на зиму дніпровські шлюзи. Вийшли на Портленд, а дійшли лише до Запоріжжя – зламалася щогла. І досі пам`ятаю неголосний, сухий алюмінієвий тріск о 01.30 ночі. Пізніше ми дуже ретельно вивчали цей випадок і виявили приховані дефекти на внутрішній поверхні щогли. Ну що ж, невелика радість, але добре, що це сталось тут, у нас, а не де-небудь “там” або навіть посеред Атлантики. Півтора дні на якорі давали ладу з уламками на палубі, все ретельно розібрали і закріпили, потім під двигуном прийшли в Запорізький клуб. Погода не дуже сприяла: вітер 5-7 балів і температура близько нуля, деколи зранку на палубі іній.
Наступного року Орел Григорович підготував нову щоглу, доправив її в Запоріжжя, встановив і таки пішов у давно омріяний рейс. Двоє козаків з чайки, на якій капітанив свого часу пару сезонів, супроводили його до Пірея, а далі пішов сам. Судно показало себе гарним мореходом, автопілот працював відмінно, все було б добре, але з багатьох причин, в тому числі й сімейних, треба було вернутися з Мальти додому.
Я на той момент був у морі, знав лише, що Григорович вийшов у рейс, з Пірея вирушив сам, а далі жодних вістей, хоч і бомбардував друзів запитами. Аж ось на початку січня 2006-го Ігор Філь прислав SMS-ку: Орел у Києві, “Берегиню” розбив у Греції. І жодних подробиць. Ігор завжди відзначався лаконічністю.
От тут я, чесно кажучи, і подумав: ну все, закінчились Орлові мрії. Було йому вже 67, справа всього життя залишилась на грецьких скелях, сам повернувся з травмами і крім пенсії інших доходів нема. Кінець і відчай.
Еге, не так швидко! Чи пам`ятаємо ми про можливість неможливого? Деколи забуваємо. Тож не так сталось, як гадалось: батько Орел почав будувати нове судно! На столі цього наполегливого пенсіонера були розрахунки, креслення і ескізи, на цей раз яхта мала бути дерев`яною. Для досвідченого будівника тут не було особливих проблем. Окрім фінансів. Тому Григорович полетів у Портленд до сина. В гості і щоб трохи підробити. Через півроку повернувся і заявив, що не стане будувати нову яхту вдома, а купить недорого за океаном.
Так і було. Хто добре шукає, той і знаходить: нове судно було куплено восени 2007 року.
"Новим" був 35-річний 10.5-метровий дерев`яний (червоного дерева) шлюп з довгим кілем, центральним кокпітом і ще «рідним» дерев`яним рангоутом. Судно було спроектоване як моторно-вітрильне Тедом Бревером (кому цікаво, може подивитись оригінальний проект на ttp://www.tedbrewer.com/sail_wood/gtwhite.htm), за багато років змінилось і багато власників, невеликий бушприт з клівер-штагом і бакштаги зникли, оснащення стало топовим, рубка не раз перероблялась. В цілому судно виглядало міцним, хоч і потребувало впорядкування і декотрих переробок, але перше, що зробив новий власник, – зазирнув під пайоли перевірити стан деревини ізсередини. Перевірили також і двигун, він виявився майже новим, тому ціна в 3500 доларів була справжнім подарунком долі.
Для початку яхту перевезли трейлером на ферму поблизу Портленда, де житло, електрика, інструменти, невелика майстерня і дружнє ставлення були без обмежень. За кілька місяців капітан виготовив автопілот, носовий і кормовий релінги, стойки леєрів по бортах, ретельно перебрав усі три люки (вони добряче підтікали), замість закладних дощок поставив двері на входах в основну і кормову каюти, а ще безліч дрібниць, непомітних з першого погляду, але таких звичайних на кожному судні. Надводний борт колись був вкритий прозорим склопластиком, і різнокольорові плями шпаклівки надавали йому дещо «леопардового» вигляду.
Я прибув на судно у вересні 2008-го, і за півтора місяці ми пофарбували корпус, палуби і рубки ззовні, встановили нові утки, додаткові лебідки для фалів, повністю очистили рангоут від залишків старих фарб і лаків та вкрили їх спеціальною мастикою. Ми могли з гордістю сказати, що кожна дерев’яна, металева чи пластикова деталь на борту була відремонтована, оброблена або принаймні ретельно обстежена руками і очима. Крім шпора щогли ми не робили якогось серйозного ремонту, бо судно на загал було в доброму стані. Дуже непогано для 35-річного ветерана!
Нарешті основні роботи, пов`язані з безпекою судна, були закінчені, і яхту з новою назвою «Оберіг» спустили на воду в одній з портлендських марин.
Через три тижні вийшли з ріки Колумбія в море. Здрастуй, океан!
Про плани. Їх було два: максимум і мінімум. Перший – майже безмежна наполеонівська мрія йти навколо мису Горн на Кейптаун, звідки я полетів би додому (відпустка ж не безмежна!), а капітан прослідував би в Австралію і далі на схід, щоб завершити кругосвітку. Гарні морські обводи корпуса, високий надводний борт, довгий кіль припускали хорошу морехідність.
План номер два: як судно і екіпаж не виявлять достатньо хороших якостей, то йдемо на Чорне море через Панамський канал.
Нас не раз питали: а чого б вам зразу на Панаму не йти, навіщо всі ті Горни і взагалі якісь кругосвітки, а то краще відправили б яхту в Київ контейнером – і швидше, і безпечніше? Спитайте альпіністів, навіщо вони дряпаються на свої тверді негостинні скелі. І ми, і вони лише щиро розсміємося у відповідь!
Реальність була зовсім іншою. Тільки-но спустились по річці до моря – зникло перо автопілота. Ретельне обстеження вказало на конструктивну помилку: рух під мотором викликав вібрацію, через неї розкрутились стопорні шпильки і болт, а далі перо стало подарунком Нептуну. Плавання без автопілота було б дуже обтяжливим для екіпажа з двох осіб. Але капітан Орел не з тих, кого можна збити з пантелику більше як на півхвилини: негайно він почав проектувати і виготовляти нове перо автопілота покращеної конструкції – воно якби й захотіло відвалитись, то лише цілком з усією кормою.
Нарешті 14 грудня 2008 року ми вийшли в рейс. Скелясті миси і буї фарватера залишились позаду, а в нас був «малий моряцький набір» – зупинений двигун, у вітрилах легкий вітерець 2-3 бали, 3-метрова зиб правильної «морської» форми і величезне хвилювання в душі. Внутрішній голос казав: ви так давно хотіли в рейс «десь далеко» – ну так уперед!
Ми рухались на південь з легкими вітрами від південної чверті і нерідкими штилями. Де ж переважаючі сильні північні вітри, характерні тут у цей час? – питали ми один одного. Нема гіршого, ніж майже штиль, коли все ж несеш вітрила, а тебе хитає на зибі з борту на борт: вітрила хлопають, як гарматні постріли, деколи судно все цілком здригається, як при землетрусі і переживаєш за нього, як за живу істоту.
Пройшли два циклони зі звіжою погодою, різкими шквалами і зливами. Вони принесли, нарешті, північні вітри силою 5-7 балів, що дало швидкість 5-6.5 вузлів на повних курсах. Ті декілька днів були найкращими: сильний сприятливий вітер, ясна погода, хороша видимість, пристойна швидкість, океанська зиб неспішно підіймає-опускає нас на 3-4 метри – хіба не буде радіти серце яхтсмена?
(От редакции: «Хорошие дни выпадают на долю разумных людей, но лучшие дни достаются тому, кто посмеет быть безумным!» Где-то вычитали, но согласны на все сто).
Через два тижні, уже поруч з мексиканським узбережжям, поспілкувалися з друзями по мобілці і усвідомили наше фінансове майбутнє: джерела, на які розраховували раніше, «висохли» на непевний строк (світова криза!).
Тим часом зайшли в порт Енсенада в Мексиці, треба було зарядити акумулятори – з якихось невідомих на той момент причин батареї суттєво розрядились, було небезпечно йти без ходових вогнів і одночасно неможливо запустити двигун, щоб підзарядитись.
Усміхнені іміграційники чемно привітались, ретельно вивчили наші паспорти і звеліли покинути мексиканські води протягом однієї години! – у нас немає віз і ми були українськими громадянами.
Від самого початку ми не планували заходити в Мексику, тому навіть і не збирались отримувати візи заздалегідь, але наша країна перебувала в якомусь «чорному списку», і отримати візу безпосередньо в Мексиці було неможливо, лише в консульстві за межами країни. Марина, тим часом, менш ніж за добу виставила рахунок в 59 доларів!
Батареї, між іншим, так і залишились незарядженими.
За цих обставин капітан вирішив тимчасово повернутися в Портленд. Чи було це відступом? Звичайно, ні! Лише крок назад перед майбутнім бігом уперед.
Через кілька днів з легкими вітрами прибули в Сан-Дієго, принаймні американські візи в нас були. Незважаючи на те, що були іноземцями, ми почувалися наче вдома! Треба сказати, що Сан-Дієго нас здивував: усі знають, що це ніби столиця яхтсменів, але не очікували побачити СТІЛЬКИ яхт, марин, зручних якорних стоянок. Схоже, все місто існує лише щоб приваблювати і заохочувати яхтсменів. Ошвартовані до транзитного причалу (всього за 10.5 доларів на добу!) ми, нарешті, зарядили акумулятори, виявили і відремонтували серйозну несправність у зарядному пристрої (недарма ж капітан – інженер-елетронщик!), а також замінили в ходових вогнях лампи розжарювання на світлодіоди, зробили деякі вдосконалення, щоб фіксувати штурвал і балер стерна при використанні автопілота. Інші роботи продовжили на якорній стоянці, де можна було безкоштовно стояти у вихідні.
В понеділок 15 грудня ми вийшли в море. Вочевидь, це був не найкращий день для плавання: зустрічний вітер силою до 7 балів, бурхливе море і невпинний дощ, судно підскакує на короткій хвилі мілководдя як необ’їжджений мустанг. Але пізніше, уже як поставили вітрила, рух яхти став багато спокійнішим, летіли зі швидкістю 7 вузлів. Непогано для моторно-вітрильного судна.
Через два дні ошвартувались у гавані Марина-дель-Рей, з аеропорту Лос-Анджелеса, що знаходився неподалік, я полетів додому, а 70-річний капітан, незважаючи на зимовий океан і можливість залишити судно там до весни, вирішив іти в Портленд один.
Ми не виконали ні план-максимум, ні план-мінімум, але натомість план-«реалікум», багато скромніший перших двох. Для чого ми робили це? Мій капітан ходить під вітрилами з юних років, я плаваю на великих торгових суднах уже 27 років, перейшов усі океани вздовж і впоперек і двічі навколо світу. Але коли ви підходите до незнайомого поки для вас острова, бухти чи протоки на невеличкому суденці, ви відчуваєте себе першовідкривачем. Неважливо, що всі ці береги уже давно нанесені на карти – ви першовідкривач для себе, ви почуваєте себе Колумбом, що знаходить нові землі! Це одна з причин, чому ми, люди, мандруємо на вітрильних суднах. Ми бачимо, ми відчуваємо воду, вітер, живий рух судна лише в метрі від поверхні води, а не з 30-40-метрової висоти кондиціонованого містка великого корабля. Чимало речей на «Оберезі» ми не доробили, багато чого зробили неправильно, як сказали б дотошні буквоїди і назвали б нас авантюристами. Повністю з цим згідні, ми і є авантюристи! Але де б ми були, якби чинили правильно абсолютно у всьому? Все ще на фермі поблизу Портленда?
Є два типи авантюристів: дУрні, котрі мають туманне уявленння про те, чим займаються – зазвичай вони зазнають поразки, а є шукачі, хто не прагне обов’язкового комфорту, гарантованої надійності, хто ризикує розумно, а інколи і більш, ніж розумно, коли йде до своєї мети; хто зазвичай мислить на пару градусів західніше екватора – саме вони стають колумбами і магеланами. У мого капітана поважний вік, але також і молодий, міцний дух. Він не звертає уваги на подерті робочі джинси, на верстаку і на столі може бути страшенний безлад, деталі, інструменти, ескізи і розсипана кава природним чином становлять «робочий порядок», але його наполегливість, сила духу і цілеспрямованість викликають щиру повагу.
Ви спитаєте, а що ж сталося пізніше, як він наодинці вийшов з Каліфорніїї? Через довгих півтора місяці (знову штилі й маловітря!) вони вдвох прибули до Портленда і зробили це добре – старий чоловік і старе судно, обоє молодці!
Мабуть, зовсім не випадково прізвище його Орел. Нехай усі ми будемо такими орлами на наших яхтах. Щоб ходити далеко чи близько, робити те, до чого душа лежить, не обов’язково мати якусь дорогу і сучасну яхту – візьміть старе судно, зробіть його хорошим і вирушайте у плавання!
Коли я збирався летіти до Орла в Америку і розказував про його плани, то не раз чув іронічні закиди на кшталт: «Вперед до нових катастроф!» або «Нашому теляті та вовка з’їсти!» Що ж, вовка теля може і не з’їло, але покусало добре.
Минулого 2009 року «Оберіг» був знову підготовлений до плавання, дооснащений сонячними батареями, і 22 грудня Володимир Орел вирушив з Портленда на Чорне море через Панамський канал. Побажаємо ж йому доброго вітру і сім футів під кілем!

P.S. Для спокою рідних він заявив, що іде через Панаму, але я не здивуюсь, якщо Орел Григорович насправді попрямував на мис Горн. Він такий…

Юрій МАГЕРСЬКИЙ,
моряк і яхтсмен.